Ломейко Наталия

Захисникам України присвячується...

Свідомість спала довго - сотні років!
Прогресувала амнезія колективна.
Якщо десь бачили у комусь дар пророків,
Ловили, ну або ж стріляли в спину.
Ніхто не згадував, хто він за кровю предків,
Забули вже й про біль голодомору...
Ми, діти комунячих осередків,
На світ дивились через їхні шори!
У девяностих підписали незалежність,
На вибори ходили проміж ділом.
Й надалі відчували невідємність
Від росіян. Від них в нас аж гуділо!..
Та раптом крик, лунає постріл вмілий!
Майдан ссхопився в колокол набатом!
Лише тоді нарешті зрозуміли:
Нам ворог той, кого вважали братом!
Прокинулася поспіхом країна,
Як з летаргії, враз прийшла до тями!
Й народ згадав, що ми - це Україна!
І ворогів ми не звемо братами!
А память крові - це вам не водиця,
І просто так вона не затихає...
Голосить диким воєм удовиця
Й дитя сввоє до серця притискає!
Ніколи їхній "дружбі" не пробачу:
Народу біль - це ворогів провина!
Цілую память хлопців й тихо плачу!
Тримається й не гнеться Україна!
Зростає сила, міць її та сутність.
Нехай там хоч кого б вона обрала,
Та пращурів невидима присутність
ЇЇ завжди з Небес оберігала!
Подякуй всим, хто край твій визволяє,
Опікується ним від батька - сину!
Якою б мовою вони не розмовляли,
То є Велика й Нездоланна Україна!
Нехай завжди пребуде Україна!



ОСКАРЖИТИ