Романова Олена
Заблукавши (у лісі)
Шум повітря окутав одиноке листя,
Брескіт стежок, мов хтось іде здовж.
Свист з вершини, ехом мандрує до полонини.
Голос людини кличе в глиб лісів, щоб заманити.
Масштаби вражають, але цим й пугають.
Хто казок не знає, там розум втрачає
Містика краю цим владно грає
До себе щоденно одинаків закликає.
Покличе й пізно, нема стежки до міста
Немає і годі, гаяти дні і ночі на буденність, нащо багато охочих проміняли родини та проче, щоб в гаджетах й тощо, цілодобово псувати очі. Та годі. Та пізно. Уже ви в лісі. Природа так швидко вас красою притисне. Й залежність від себе введе з шумом вітру, подихом річки, піснею вільної птички. І без внутрішньої сутички, між вами і просто звичкою, звідси не вийти.