На головну

Моє життя

Як часто я себе до самоспалень
Кидаю в слово – вогнище руде,
Щоб не було пробілів і прогалин,
Коли змужніє плем'я молоде.

Мене завжди крутила доля строга,
Себе ж я не приховував від ран,
Щоб не темніла до людей дорога,
І лиш добром наповнювався лан.

Киплю вночі, бува, до самозречень,
І пісню сію на поля людські.
Радію, як красиві й молодечі
Мої думки вбирають юнаки.

Мені не треба слави голосної,
Бо маю крила, що земля дала.
Коли ж зима накриє сивизною –
Я вас усіх вертаю до тепла.

Не прагну бути вічним ідеалом,
Такий, як є, – без хибної хвальби.
Молюсь повік, щоб мова не вмирала,
Яку, мов скарб, несу я у собі.

Від розпачу ніколи не заквилю,
Хоч біль мене нещадно допіка.
Я на папір струмком гарячим виллю
Бентежне слово, те, що не зника.

Терплю, караюсь, непокірно мучусь,
Але легкої долі не прошу.
В житті беру я не останню участь,
Свій час земний розкрилено вершу.

← назад