На головну

До епохи

Що хочеш ти, епохо руйнівна?
Тебе ніяк не можу зрозуміти.
Духовне слово зневажають діти,
Неначе батько їхній — сатана.

Задушно стало між скупих бездар,
Що чинять дійство ошалілих оргій.
Вдягнули маски сорому й потвори
Сини гріховні сатанинських чар.

Ну, що тебе до самозабуття
Отак безперестанно лихоманить?
І губить зло з важких телеекранів
Правдиву сутність нашого буття.

Чи ж так Тарас нам жить заповідав?
Хіба ми, люди, не Його нащадки?
Про рідну мову в нас немає згадки —
Слівце чужинське час нам нав’язав.

Та якось уночі я підійду,
До Кобзаря душею доторкнуся,
Із Ним єдиним Богу помолюся
За Україну — матір пресвяту.

А ти, епохо, слухай та мовчи,
Тобі вже досить бути руйнівною,
Озвися Кобзаревою струною,
Не зло, а правду людям несучи.

О, зглянься, люде! Між усіх часів
Стоїть Шевченко на горі Чернечій.
У вічнім слові нашого Предтечі
Ти відродися дзвоном голосів!

10 березня 2008 р.

← назад