На головну

Балада дитинства

То не від спек теплішає пісок —
Біжить дитинство в білих трусенятах.
Пронизує тоненький голосок
Все те, що нам дорослим, не здогнати.

З-під п’ят летять пилинки шкереберть,
Сліди змиває хвиля синьоока.
І не змінивши м’якості на твердь
Його приймає море зашироке.

То не примара в колі оченят —
Сприймання світу — дорогий дарунок.
Не зрадженність — відкритість забринять
Його часів, немов оркестром струнним.

Навчатимусь у нього простоти,
Бо важкості уже дали уроки?
Тож як мені до сміху увійти?
Отого сміху, що на різні боки?

Біжить дитинство — я не побіжу!
Свою удачу днями не зустріну.
Не у дорослість стежку покажу —
Нехай живе у радісній країні.

А я на нього в ласці задивлюсь,
Впаде на руки зронена сльозинка.
Чи, може, вголос трепетно звернусь,
Скажу йому: «Іди до мене, синку!»

Воно піде, бо ще не знає меж.
Не кроком, а омріяним польотом —
Моє дитинство, ти мені несеш
Свої удачі марностям напроти.

← назад